Синдром Сміта-Магеніс/Міллера-Дікера

Синдром Сміта-Магеніса (ССМ) має оцінку поширеності 1:25 000 новонароджених. Хоча інтерстиціальні делеції в сегменті 17p11.2 є генетичною основою синдрому Сміта-Магеніса (ССМ), делеції більш дистальної частини 17p13.3 призводять до синдрому Міллера-Дікера (СМД).

ССМ характеризується відносно легкими черепно-лицевими та скелетними аномаліями, затримкою психомоторного розвитку та специфічними розладами поведінки. На додаток до нервово-поведінкових проблем, які часто включають самоушкодження, пацієнти з ССМ страждають від порушення циклу сну, оскільки денний і нічний цикл секреції мелатоніну змінюється.

Пацієнти з СМД мають розлад нейророзвитку та структуру мозку, який називається лісенцефалією. Типову горіхову структуру мозку, що містить тріщини та звивини, важко впізнати. Краніофаціальний дисморфізм, зменшення окружності голови, затримка психомоторного розвитку та судоми є додатковими симптомами цього синдрому. ССМ викликає втрата 17p11.2, немає пріоритетних точок розриву, але більшість проаналізованих пацієнтів демонструють втрату менше 4 Мб.

Ключовим геном, відповідальним за прояв клінічних симптомів ССМ, є RAI1 (retinoic acid induced 1), що кодує фактор транскрипції. Одним із важливих генів, залучених у розвитку лісенцефалії Міллера-Дікера та краніофаціального дисморфізму, є ген PAFAH1B1, що кодує регуляторну субодиницю фактора активації тромбоцитів ацетилгідролази 1b.